Соло для Соломії

Десь так тижні за два хтів той дарунок викинути. Тре’ крадькома було те робити, посварила б Соломійка та й перестала б. А він ще й спитав, дурень: «Не шкода буде, як дінеться кудись?»
— Павлику, то ж дарунок весільний, — Соломка аж зойкнула, ци йому здалося?
— Авжеж, од любчика.
— І твого друга.
— Друга.
— Хіба нє?
Павло поклав те серце, калиною, як кровію обмазане, на стіл. Кудись сховала його Соломка. Кров-калина вже тоді потьмяніла. Знайти б і викинути.
Али ж вибрала ни Петра.
Али ж вибрала його, Павла.
Али ж вибрала.
Ци він вибрав?
І таки дівчиною, дівчиною йому дісталася, йому, не Петру пришелепкуватому, що до лісу з дурної голови подався. України йому захотілося, бач. Оно совєти вже під Ковлєм стоять, покажуть тобі Вкраїну, не те, що дурні німаки. Якщо до того живий зостанешся.
А тут іще й, на лихо, старший брат, Тимко, занадився, у самого двоє дітей, а до братової, видно, ни байдужий, міцно у воці засіла, як кіт на сало поглядає, сміхочки з торби висипає, а ще всякі лагодзінки — на тобі, Соломочко, і пряника, і засраника, і ниток для вишивання моя Гапочка посилає. А через два дні виявляється правда, як хвіст котєчий з мішка — ну ви-те бачили таке? — теї нитки Тимко у рідної жінки поцупив. Три ха-ха-ха з притупом. Гапка прибігла було сваритися, Соломка уже й нитки простягає, а на ту бабу тоже вроки напали — низащо ни візьму, ще тобі, Соломочко, і зелененьких, і красненьких, як ружа, принесу.
— Чо то я дурна? — каже Гапка, і вже хлипає, і до плечика Со- ломійчиного, сльозами дурощів блюзку мітить.
Такі в них у хаті діла, брат як ни сокиру, то жменю цвяшків позичає, мати перед невісткою рясний мак сіють, хотя, звісно, найбільший виграш у нього, Павла — його хлопака щоночі Со- ломчиній розкішниці поклони б’є, аж хекає. Найбільша ж мрія Павлова — аби Соломка сина йому понесла, про те він і ночами на вухо шепче. А про другу свою мрію навіть перед паном Богом віконницю зачиняє, аби Божу десницю не обпекла, вухо не опоганила. Тико десь же має летіти лісом чи з-за якогось поліцейського постерунку куля, відлита для найбільшого його дружбана, а тепер і ворога. Так, ворога, бо його, Павлова, перемога, його здобуток, як хата з піску. Якщо нє, то чого так ниє тривожно серце, ни часто, али раптово, крадькома, мов злодій з-за вугла, чорна думка визирає. Хай чорна, али то був би рішенець і тривогам кінець.
Намагається проганяти ті думки роботою, тут вони з жінкою — два чоботи пара, два дідька, що за ніч штири поля кукілем вспі- вають засіяти. Все горить у Соломчиних руках — вариво, праннє, перебирання насіння, прасування й вишивання. Ну й він не промах — колода за геха полінами розсипається, рубанок на верстаку в руках золоту пісню співає, а кошики в симні самим Павлусем сплетені, як і постоли на літо. Мовби змаганнє в них з жінкою у нарваності до роботи. Очі мами Марії світяться двома сонцями, а свекор Гандрій з-під жінчиної п’яти й собі вдоволено покахикує.
А тим часом Соломія надворі проводжає гусей довгим поглядом і раптом скрикує. Одна гуска виривається з гурту й починає каменем падати донизу, стрімко зближуючись із землею десь там, вже за селом.
— Мамо, мамо, що то? — кричить Соломія.
— Де? Що з тобою, доцю?
— Там же гуска чогось падає, бачите?
— Може, сісти кудись захотіла?
— Нє, вона падає, я ж бачу.
Соломія зривається з місця і кидається бігти. Туди, за село. Біжить, аж дух перехоплює. Думка єдина — порятувати тую гуску.
— Куди вона погналася? — питає Павло, з’явившись на дворі.
— Гуску рєтувати.
— Яку ще гуску?
— Ту, що летіла.
— Вона що — в небо й собі знялася? — кепкує Павло.
— Хто?
— Та ж Соломка.
— Гуска чогось донизу шугнула. Як камінь, — у матері Марії тоже тривожний голос.
А в Павла раптом все холодіє. Щось раптово, мов жменю з вогню забраного приску хто сипнув, у голові жаром наливається. Росте й росте, у щось велике виростає. Думка про гуску, котра падає, поєднується з іншою думкою. Думкою-видивом. Про кулю, що летить лісом. Летить, оминаючи дерева, навстріч добре знаному чоловікові, що йде лісом.
Навстріч Петрові.
А перед ним падає гуска.
2
Коли Соломія добігла до краю села, то побачила чоловіка, який ішов їй назустріч і ніс на руках великого білого птаха. Ще здалеку вона знала, хто то йде. Ноги її задерев’яніли. Задерев’яніли, й був тильки їден спосіб дати їм повернути назад. Та ноги не слухалися, бо прикипіли до землі. Так вона стояла серед поля, її продував ще зимний весняний вітер, чорніла довкола земля з острівками снігу, а Соломії здавалося, що поле почало стискатися, меншати, аж доки все не стало маленьким острівком під її ногами. Таким маленьким, що й двом ногам місця на ньому не вистачало.
— А я думаю, хто ж то так біжить навстріч, щоб здобич мою одняти, — то були перші його слова, коли підійшов близько.
Соломія скинулася, проганяючи заціпеніння, і глянула Петрові в лице.
— Здобич? Ти що, підстрелив неї?
— Підстрелив? Та Бог з тобою. Я побачив, як вона падає, та й із лісу до неї поспішив. Ми якраз із Денисом Веприковим он там, краєм лісу, до шосейки йшли.
— З Денисом? Хіба він теж у партизанці?
— А ти не знала?
— Нє.
Поруч неї стояв наче низнакомий чоловік. Тико з птахом на руках. Гуска злякано водила очима. Соломія простягла руку й погладила крило. А тоді сказала:
— Віддай мені.
— Бери, якщо донесеш, — сказав Петро. — Вона важкенька. У неї, певно, щось із крилом. Бо як я наблизився, то злетіти пробувала, али ни змогла. Я своїм хтів однести. Бо ж могла пропасти.
Гуска справді була важкою. Соломія відчула, як тремтить пташине тіло.
— Провести чи сама донесеш?
— Донесу.
Птаха на її руках, певно, не першого року, бо важить таки цимало.
— То я піду, бо ж Денис жде, — сказав Петро.
— Йди.
Та йти йому не хотілося. Глянув на небо.
— А ті полетіли. Вже й сліду нема.
— Певно, не помітили.
— Може. У них, кажуть, тико як вожак сідає, то всі за ним і собі мусять.
— Кудись, певно, далеко летіли.
— Авжеж, на північ. Там, де війна.
Вони стояли, Соломійка вдихала запах махорки й ще чогось, що йшов од цего чоловіка.
— Ти куриш? — спитала.
— Та довелося, — Петро начеб винувато. — Як у криївці сидимо, тоскно стає. Як у засаді — тоже. Хлопци нарадили. Я вже й утягуватися став. Хоть воно, мо’, й не тре’. Ну, я пушов?
Соломія глянула йому в лице. Обвітрене, трохи заросле і схудле. Вона чогось неначе шукала. І враз обпекло — шукає його очі. Добре знані Петрові очі, й не карі, а начеб кольору стиглого горіха.
Одвернулася. Поспішно, мовби боялася, що вкраде ті горіхові очі.
Чи він її сині вип’є, коли очима встрітяться.
А в грудях почало щось підніматися і душити з середини. Ніби відчувши, що з нею коїться щось недобре, затривожилася, загелготала гуска. Господи, що ж це. У кутики її очей (у тебе ж цілі озера, казав Петро) викочуються горошини сльозинок.
— Як сімейне життя? — Петро питає й переступає з ноги на ногу.
— Добре, добре, Петрусю. Ну, я піду.
Соломія рвучко одвертається і йде.
— Мої як там? — Петро у спину.
— Та ніби все в порєдку.
На ходу ті слова проказані. Далі Соломія йде сама, тулячи до себе, до своєї схарапудженості й тривожності птаха із заболілим, а мо’, й підбитим перед тим кимось крилом. Коли Соломія наближається до першої хати, її кидає в жар думка. Думка, що цяя їхня зустріч неспроста. Що. Що гуска побачила з височини спершу неї, а потому його, Петра. Того й почала сідати.
«Цього не може бути», — думає Соломія.
Авжеж, не може. Все пан Випадок. Чи ні? Ні? Гуси, як і журавлі, як і боцюни, приносять весну. Гуси, певне, найраніше. Цього року весна прийшла ще в січні, одразу по Різдві, то на великі здвиги й зміни, кажуть старі люди.
Ті здвиги вже коло Ковеля стоять, над селом час од часу в небі гуркотять самольоти, а раз було видно, як билися двоє, один по одному вогнем кресали, а потім їден десь там за Полапами, в бік Любовня, з великим хвостом огню й диму пішов донизу. Червоний? Німець? Люди гадали й тривожно позирали на схід.